Поезія М. Коцюбинського


Як згадував сам письменник в одному зі своїх листів до М.Мочульського, «почав я писати ще з дитячих літ, але перша моя українська робота надрукована була лише 15 квітня 1890 року в «Дзвінку». А літературним дебютом письменника у львівському дитячому журналі «Дзвінок» стала поезія «Наша хатка», написана наприкінці березня 1890 року у Вінниці.

Згодом уже донька письменника Ірина Коцюбинська згадувала, що з-поміж багатьох віршів, які вони читали у дитинстві, особливо любили вірші тата: «Вечір» і «Наша хатка». Читаючи цей вірш, їй, малій, завжди здавалось, що це хатка, в якій народився тато. Світлий, ідилічний настрій поезії просто заражає оптимізмом. Познайомтесь і ви з твором, з якого починалися перші кроки письменника на шляху до визнання і вершин літературної майстерності.

Наша хатка


Назносим каміння, назносимо глини,

Збудуємо хатку з дверима у сіни

Та зробимо в хатці яснеє віконце,

Щоб сяло над нами, мов золото, сонце.

Рівнесенько вкриє те наше будівля.

Та бузькові треба гніздечко зробити,

Щоб чудно курлюкав, годуючи діти.

Та зробимо в хатці низенькі пороги,

Щоб нас не минали дідусі убогі,

Щоб, в хату вступивши, на лаві сідали,

Про дива колишні нам думку співали.

За хаткою буде зелений садочок,

Навколо із квітів рясненький віночок,

Та жито посієм за садом на полі,

Щоб хліба вродило голодним доволі.


М.Коцюбинський (Березень 1890, Вінниця).

Як раннім морозом побитії квіти…


Як раннім морозом побитії квіти
Головоньку сумно додолу схиляють,—
Неначе тугою та горем повиті
Завчасу і марне навік пропадають,—


Так молодіж наша: зрости не успіє
Та по-молодецьки на світі пожити,
Дивись, а у нього волосся сивіє,
Поглянь, вже у нього і серце розбите.


З чого ж то на світі береться те лихо?
Що серце так гнітить, не дає нам жити?
Чого дні минають без діла, так тихо?
Чи ж то ми не вмієм мир божий любити?


Гей, де там! Змогли б ми гарячим коханням,
Зуміли б ми серцем і світ весь нагріти,
Знайшли би ми місце і чесним бажанням.
Так годі ж! Несила... Одно лиш — тужити.


Кругом нас неправда, горе і бідота,
Аж серце стискає від гіркої муки,
А поміч подати — даремна турбота.
Розв’язаний розум — так зв’язані руки.


Така-то сумная, дівчинонько гожа,
Людей на сім світі причина морочить:
Хоч як би там пишно не розцвілась рожа —
Зів’яне і зсохне, як робак підточить.

Як променем щастя, спалахнувши, засяють…


Як променем щастя, спахнувши, засяють
Ті очі, мов зорі,
А хвилі відради серденько гойдають,
Мов човен на морі,
Як хочеться долі і другим жадати,—
Тоді пам’ятайте про мене згадати.


Чи серце у грудях від горя заб’ється,
Як пташка у клітці,
Й на віях перлиста сльозина збереться,
Мов роса на квітці,
Як туги тра буде частину віддати,—
Й тоді не забудьте про мене згадати.


Як віри забракне у власнії сили,
І з гіркої муки
Опущу додолу, неначе в могилі,
Безсилії руки,
Як нікому буде порадоньки дати,
Чи можу тоді я про Вас нагадати?